Я БОЮСЯ ТЕБЕ…

Я боюся тебе…
Моє серце тобою повне.
Я шукаю причини, яких не існує більше…
Ти приходиш до мене,
неначе весняна повінь
і не можу сховатися,
навіть, у власних віршах…

Я не можу тікати,
хоч у мене є право вибору.
Ти стаєш мені люстром
і знову мороз по шкірі…
Зізнаюся собі –
я боюся до тебе звикнути…
І звикаю таки,
І ще більше у тебе вірю.

Я не можу мовчати –
ти знахідка надважлива…
Підкоряю тебе,
хоч сама вже давно підкорена.
Розумію сама, що здатна тепер на диво.
Я боюся тебе –
Це вперше в моїй історії…

 

 

 

 

“Надихаюсь тобою…”

Надихаюсь тобою, неначе при першій зустрічі
І не можу надихатись, так, мов бракує кисню.
Ти ідеш і наповнюєш сонцем самотні вулиці,
Бо коли ти не поруч – без тебе тут надто тісно.
 
Озираюсь услід, бо як вперше не можу стриматись –
Відправляю подумки цей повітряний поцілунок.
Ти єдиний такий…  І хочеться вголос крикнути:
Дякую Тобі, Господи, за сонячний цей дарунок!

 

 

 

 

 

“Знаєш, а я вже виросла…”

Знаєш, а я вже виросла.
Може, навіть, зістарілась…
Ти мене в серці виносив,
Там де колись не стало нас.
І от – ми таки зустрілися,
Зійшлися, знайшлись, чи як іще…
Зізнайся, і ти повірив сам,
У це небуденне явище.
Ми поруч і ніде дітися –
Лишається тільки мріяти,
Любити, радіти, вірити,
Щоб знову не загубитися.
Буває, дощі проскакують,
Вітри пролітають  грозами.
Та, з ким не буває… Знаково
Вертатись назад не можемо,
Бо сенсу нема ніякого
Усе починати заново,
Де небо говорить знаками –
Готуючи до екзаменів…
Так от, я вже трохи виросла.
Може, уже й зістарілась…
Я прошу у Бога милості,
Щоб справжніми ми зосталися.
Аби не згасала людяність,
Якою ми долю пишемо…
Я хочу побути тишею,
В якій ми для себе збудемось.

 

 

 

ТРИВАННЯ

Ти триваєш в мені, як триває осіння злива.

Тихо йдеш навмання і показуєш навіть коники.

А душа моя наче квітка, така вразлива,

В благородності твоїх намірів переконує.

 

Ти триваєш в мені безперервністю, як молитва.

Я вдихаю тебе і немає тобі закінчення.

Ця осінь по горло, здається, вже нами сита

І рада б забути про нас на хвилини лічені.

 

Гучно котиться грім і хочеться дуже пити.

Вигорають слова, мов у горлі хтось їх випалює.

Лиш тривання твоє у мені вже не зупинити –

Однією душею цій осені дивній стали ми.

 

БЕЗПОВОРОТНО

Здається іноді мені, що помираю.
Все тане навкруги, 
в тумані тане.
Одним-одна між пеклом я і раєм,
Як та зима,
Що поміж нами, пане.
Самотність, що від льоду холодніша.
І та печаль – 
печальніша печалі.
Скажіть мені, хіба це наша ніша,
під тягарем своїм 
обох розчавить?

Здається іноді мені, безповоротно
ми віддаляємось 
на відстані галактик.
І сняться сни уже без позолоти,
Ховаючи в собі надії клаптик.

Ми просто розминулись з Вами, пане,
У цій зимі 
сніжинками печалі.
І не зігріти душі теплим чаєм,
Не згоїти мовчанням 
серця рани.

 

НЕ ОЗИРАЮЧИСЬ

Напевно, – я не Той, 
а Ви – не ТА,
і віхола між нами –
золоТА –
розТАнула
сльотою і мовчанням.

В коханні –
ми не перші,
не осТАнні.

О, пані, 
чом зосТАлась
ГіркоТА?.. 

                Ярослав Нечуйвітер

Напевно, – Ви не Той,

а я – не Та.

Не долетівши,

падаємо з неба.

Прості слова застигли

на вустах,

та промовляти їх

уже не треба…

Німе мовчання

обійняло світ –

я не почула…

що для Вас я значу?

Ідіть, не озираючись.

Ідіть…

І, може, я

за вами не заплачу…

 

КОЛИ ПОРУЧ ТЕБЕ НЕМА…

Кожен день як маленька вічність,

коли поруч нема тебе.

Я дивлюся тобі у вічі –

стала іншою я тепер.

Ми зрослися з тобою наче.

Наче дерева два – в одно.

Дивні мрії мої дитячі

стали знову хмільним вином.

Гармонійно сплелися в ріки

Наші помисли, наші сни…

Відтепер я твоя навіки

в цій безмежності таїни.

Я – твоя, ти моя – пригода,

наче серце на двох – одне,

бо і бути без тебе годі

з кожним подихом, з кожним днем.

Лиш торкаюся рук магічних

вмить відходить печаль німа.

Знаєш, день як маленька вічність,

коли поруч тебе нема…

 

 

 

У ЧАШІ ТРАВНЯ

Спадає вечір, мов зоря
У чашу травня.
Ми п’ємо двоє – ти і я
Нектар кохання.
Черешень терпкість на вустах
Така далека…
Я у тобі давно свята,
Хоч це нелегко.
А у тобі, а ти – в мені,
Як в позачассі.
Я сірих буднів, диких снів
давно зреклася.
Цілунки спалюють слова –
Одні лиш коми.
Я вже на грані божества,
Аж плоть судомить…
А вітер бавиться й собі
Гіллям невинно.
Як ти в мені, так я в тобі –
Лише дитина.

СПАЛАХИ

Наші зустрічі, наче спалахи –
яскраві і надто видимі.
Печаль мою душу спалює,
та хто Вам про те повідає…

Наші зустрічі, наче вибухи –
галюцинаціями і ранами.
Думок всесторонні вивихи
виточують нові грані в ми.

Наші зустрічі, наче марення –
гей би в часі і гей би в просторі…
Та приходить розлука хмарою,
стає шаблею в серці гострою.

 

Майже вітер

Майже вітер…
…Майже…
…Майже я…
…над землею білокрилим птахом
вигукну услід твоє ім’я –
здоганяй мене!
Так небо пахне.
Пахне сонцем, пахне чебрецем
і дощем (так осінь захотіла).
Я простим малюю олівцем,
лиш би не сполохать птаху білу…
Майже вітер…
Бачиш – я лечу!?
Дихаю в деревах.
Мрію в квітах.
Моє серце вільне досхочу,
навіть, більше – я вже майже вітер…
Майже вітер…
Ангели мої
дивляться здивовано у вічі
(я колись сказала їм – ти мій,
що моїм ти був і будеш вічно!)
…А давай, побавимось з дощем,
потім намалюємо веселку…
Ну, лети ж до мене –
пробуй ще!
Ти ж як я –
дивлюсь як у люстерко…
Летимо, крізь вечір і крізь ніч,
щоб разом зустріти цей світанок!
Ти таки сподобався мені.
В погляді твоєму
вітром тану…