СОН

Я так і знала – цей світ несправжній!
Він нас поглинув, у нас живе.
І мрії наші такі відважні,
тому що серце – таки живе.
Хоч сон глибокий – не добудитись,
не докричатися – і нехай…
Ми один одному будем снитись!
Ти тільки серця не вимикай.
Ще зовсім трішки, а там – світанок.
В мені вже пісня його звучить…
Цей сон розтане і згоїть рани
любові музика. Відболить
і ми прокинемось, як раніше.
Як прокидалися сотні раз…
Бо є щось краще, щось важливіше
того, що може вмістити час,
того, що може збагнути розум,
такий упевнений у собі…
Цей сон розтане, піде із грозами…
Усе – для тебе.
Усе – в тобі.

 

 

“Не хочу більше думати про завтра…”

Не хочу більше думати про завтра,
Вчорашні ночі і майбутні дні,
Бо ти СЬОГОДНІ дихаєш в мені
І голосу твого найвища мантра
Запалює у темряві вогні.
Усе що є, усе що може бути –
Усе найкраще і усе – моє.
Торкнутись тиші, мов своєї суті…
А далі лиш – згадати все забуте.
Лише любов завжди була і є.

 

 

 

“Заплітала вітер у волосся…”

Заплітала вітер у волосся.
Приміряла небо до душі,
Аби не піти завчасно в осінь,
У, дощів безмовних, міражі.
Плакала росою на світанні.
Дихала легенями лісів,
Аби не згубитися в тумані
Відболілих спогадів і снів.
Цілувала днів щасливі очі.
Кожен дотик сонця берегла,
Аби не піддатись чарам ночі,
Що повільно у мені текла.
Виринала музикою з серця.
Піднімалась птахом до небес,
Аби слід віднайдений не стерся,
По якім знаходила себе.
А куди прийшла тепер – не знаю.
Так, з дороги збилася немов…
Долинають голоси із раю
І болить в мені твоя любов.

 

 

ВИБРАНІ

Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх тобі, ні перших.
Ми схожі, до втрати пам’яті.
Звичайно, так значно легше
Вчитися разом плавати
У вимірі власних звершень.
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Навчаємось бути сильними,
Шукати у всьому світла.
Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

 

 

 

“Життя не відкладається на потім…”

Життя не відкладається на потім,

Як час, не повертається назад.

І доки ти не зрозумієш хто ти –

Залишишся рабом своєї плоті,

Німим рабом чужих світів і правд.

 

ЛЮДИ ДИВУЮТЬ

                 “Люди дивують”

                      Ніка Новікова

 

Люди дивують.
А інколи зводять з розуму.
Горе-думками,
А іноді, навіть, вчинками.
Тонкість матерій
Дається, нажаль, не кожному,
Як і здатність
Вирізнятися між піщинками.

Люди дивують.
Підписують собі вироки –
Стають на коліна,
Ніби їм так належиться.
Віками ж бо
Ігноруючи власні витоки,
Не здатні без ліків
позбутись, навіть нежитю.

Люди дивують.
Вони перестали вірити.
Вірити в диво,
Жити своєю казкою.
Звична буденність
Вже стала занадто сірою.
Куди не поглянь –
Обличчя усі за масками…

Люди дивують.
Дивлюсь у майбутнє з острахом.
Це, навіть, не осуд –
Просто вже час прокинутись,
Доки хвороба
Не стала занадто гострою.
Доки голос в нутрі,
«годі!» ще здатен крикнути.

 

 

 

“Я зрадила Тобі уже не раз…”

Я зрадила Тобі уже не раз,
як і собі – у довгому мовчанні.
Я перейшла усі можливі грані,
А Ти мовчиш – ні кари, ні образ.
Я зрадила обом нам! Всеодно?
Я стільки промовчала, не сказавши…
Мені болить. Я каюся, як завше.
Ти ж підставляєш дружнє рамено…