Високо над землею

Ти ще не спиш, я знаю.
Ще зазираєш в небо.
Небо, що не минає.
Небо, на всі потреби.
Я у його долоні
падаю без вагання.
Скільки у нім мелодій!
Скільки у нім кохання!
Високо над землею
слід мій поволі тане…
Зорі, немов лілеї,
перецвітуть в світанок…
Дихає ніч димами,
що уп’ялися в осінь.
Тільки, зоря та сама
падає стрімко в роси…
Високо над землею
мрії усіх єднають.
Зорі, немов лілеї,
перецвітають… Знаю…

 

 

 

 

 

Вербові котики

Образ твору

Всесвіт повен світла та екзотики.
Все таке незвичне і чудне.
Бавляться в квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими.
Туляться до теплої руки,
так, немов запитують нас – звідки ми,
що ми за рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь…
Ви не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні, правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

 

 

 

Передноворічне

Тільки, ніч сьогодні – несміяна:
в рукавах – безмовність і туман.
Нас намріє завтрашній світанок,
як оця намріяла зима.
Наші сни легкі і безборонні
грають у художників в вікні.
І замовк годинник на стіні…
І нехай, а ми не забобонні.
Нас з тобою передноворічних
видихне старий рік у новий ,
запаливши дивом зорі-свічі –
радуйся, святкуй, люби, живи!

Не виправдовуй осені

Не виправдовуй осені. Вона
саму себе ще здатна оправдати.
Ох, скільки світла у її тонах! –
не кожне серце може стільки дати…

Не звинувачуй осені в журбі,
коли малюєш в сірий колір небо.
Лиш сум, який народжений в тобі,
поволі віддаляє сміх від тебе,

тебе від сміху… Осінь ця жива.
І в неї є свої пісні і жарти.
А що природа осені – жнива.
То що посіяв, те прийдеться жати.

Земля

Ніч, а вона заходиться дощами,
щоб сонце сльози-роси стерло рано.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.
Спалахує вулканами в протесті.
Глушить болі водами й вітрами.
Тільки ми не доросли ще честі,
щоби радість дарувати мамі.
Ми несемо їй розчарування.
Заздрість їй даруємо – не квіти
посмішок яскравих на світанні.
А ненависть спалює зеніти.
Що ж тепер отам, де сонце сходить
нас чекає завтра на планеті –
тій, яку впізнати уже годі
за ширмою цих ран – думок-заметів?
Болить земля і шле сигнали в небо.
І труситься слабке від болю тіло.
Знаєш, усе ж починалося з тебе –
чи ж радість в тобі уся перетліла?
Так захлинаючись горе-думками,
Горе-учинками глибшають рани.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.

 

 

 

Суперсоням

Викотилось сонце, наче сонях
у безмежне небо: ген-ген-ген.
То пора вставати суперсоням.
То ж, на досипання – п’ять хвилин.
П’ять хвилин, і ні хвилини більше.
Вмити личко, зачесати чуб.
День сьогодні буде зовсім іншим.
В нього мрій для тебе досхочу.
В нього казки, радості і сміху
скільки хочеш – не дістати дна.
Сотвори цей день собі на втіху,
усміхнувшись сонечку з вікна.

В лабіринтах вечора

Підкрадається тихо вечір –
вибудовує лабіринти.
Опускається шаль на плечі
із роси і чекання зшита.
Засріблилася в ніч стежина
від твого до мого порогу.
Глянь, вже котиться, як ожина
нічка темна через дорогу.
В небо зірка пірнає глибше,
де любов береже всі тайни…
Вітерець щось шепоче тихше,
мов освідчується… і тане…
Позіхає в долоні вечір,
сріблом місяця оповитий.
Я чекала тебе, до речі…
Хіба можна це повторити?

 

 

 

Весняно-світанково

Весняно сходить сонце у садах.
Весняно.
Подивися, – скільки світла!
Очистилося небо як вода
від наших снів і, начебто, розквітло.
Світанок зарум’янився – мовчить
од нашого взаємоспоглядання.
Запам’ятай.
Запам’ятай собі цю мить! –
Так сходить сонце нашого кохання.
ІІ
І сходять мрії, ніби спориші.
І творять роси музику незвичну.
Уже ніхто нікуди не спішить, –
смакуємо життя таке величне.
Весняно.
Наш світанок золотий
ще бачить сни, що в колір оксамиту.
Лише любов – це знаєм я і ти,
цю неповторність може відтворити.

 

 

 

Осінній вечір

Осінній вечір, що пропах
димами сірими,
гойдає на своїх руках
листочки зірвані.
Воркочуть білі голуби
не колискової:
любов мою не розгуби
в листку кленовому…
Де саме зупинився час –
немає значення.
Важливо, що життя у нас.
Ніщо не втрачено,
бо час спливе, перемине,
а ми зостанемось.
В повітрі квітами війне,
водою талою…
І знов відродиться життя
в новій історії…
А, може, просто ти і я
удвох повторимось.

 

Люблю цю осінь

Люблю цю осінь – і вона для мене.
Мабуть, щось невід’ємне у мені…
Я листячко цілую ще зелене
і те, що в кольоровому вогні.
Я обіймаю висушені трави.
Я пригортаю ріки і поля…
О, скільки митей в осені яскравих!
І хтось сумує в ній, але не я.