ОХ ВЖЕ ЦЯ ОСІНЬ!

Ох вже ця осінь!

Це наша осінь.

Ми приручили її, мій пане.

І збожеволіли, мабуть, зовсім –

Ми в ній безстрашні.

Ми нею п’яні.

Над нами хмари

Пливуть, мій пане.

І дикі, й сірі.

І сірі, й дикі.

Лиш там, де квітли

колись тюльпани –

тепер мовчать пустирі безликі.

 

МІЖ ДВОХ ЕПОХ

Це небо давно не наше,

Бо зорі уже не ті,

Що кликали нас безстрашних

В глибини свої святі.

Ми з Вами давно безкрилі,

Розвітрені і чужі.

Бо звідки черпати сили,

В душах коли – міражі?!

Ми дихаємо снігами –

Мовчанням одним на двох.

Лягає зима між нами,

Мій пане, – між двох епох.

 

“О панно! Життя минає…”

О панно! Життя минає,
А час не стоїть на місці.
Слова – полохливі зграї,
Тріпочуть крильми над містом.
Народжені німувати
Між нами до віку, панно,
Слова, мов хмарини з вати,
Пливуть за останні грані.

 

 

ОСІННЄ

Я думала…
Я думала про Вас.
В цій осені із вигорілим тілом…
Як стрінемось у ній іще хоч раз,
Пронизані Амуровими стрілами.

Я подумки верталася туди,
Де грають води,
Пнуться в небо гори,
Щоб не згубити сонячні сліди,
Того, хто серце поглядом підкорить…

Я думала…
Чи Ви ще досі там –
У нашій казці, теплій, наче літо?
Я вірила цим зливам і вітрам,
І голосу, яким була зігріта.

Я потайки молилася за Вас,
І спогади були мені причастям.
Щоб стрітися в цій осені ще раз,
Цілую всі дерева у зап’ястя…

 

 

БІЛИЙ ВАЛЬС

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до вальсу!
Мріє вечір такий духм’яний –
Може, більше не буде шансу…

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, уперше…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною, може,
Дощ мине і мине ця осінь…
Щось наспівує перехожим
Голос Ваш у моїм волоссі.

Тільки осінь мовчить, мій пане, –
Не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною… Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

 


ОСІННЯ СПОВІДЬ

Я грішна перед Вами,
пане мій,
що пам’яті збиваючи пороги,
шукала у собі Вас,
наче Бога,
коли звучав для іншої Ваш сміх.

Я йшла за Вами
І губила Вас
отам, де Ви давно відшепотіли.
Ваш голос, затаврований у тілі
у танці літа передчасно згас…

Я согрішила тяжко,
пане мій.
Мені мовчання Ваше не під силу.
Я спогади про Вас
в собі носила…
я їх вбивала…
та усе без змін…

Чи Ви мені пробачите колись
терпке мовчання
у хвилини болю?
Мій пане, я візьму його з собою,
ступаючи у жовтий падолист…

 

 

 

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ

Скажіть мені, куди летять птахи?
Повідайте про долю їх крилату.
Дощами наливаються дахи.
День набува осіннього формату.

На перехрестях наших снів і доль
Аби в мовчанні цім не розгубити
Тепло магічне білих матіол,
Що йдуть в епоху бабиного літа.

Не віддавайте музику дощам!
Вона притулком стане для пташати…
Така печаль пасує лиш рабам,
А ми із Вами звикли раювати.

 

 

 

 

 

“Ви не знали мене…”

Ви не знали мене, мій пане.
Певно думали, я така
як всі інші, – що сніг розтане,
коли Ваша легка рука
лиш торкнеться руки моєї
і забудеться цілий світ…
Тільки, там не було тієї,
у якій би Ваш сміх розквіт.
Там була невідома пустка,
що поглинула б нас обох.
Що для Вас я тепер – лиш згусток
теплих мрій на межі епох.

Примара казки

Моя солодка панно, Ви і я
у цьому світі, наче крихта казки.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
Благословляю кожен день – на щастя.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
молюсь щоночі у глибинах неба,
щоб Всесвіту безмежного Сім’я
Вам дарувала зустрічі потребу…
Лиш часу невгамовна течія
навіки невловима, наче вітер.
Моя солодка панно, Ви і я –
примара казки у долонях світу.

 

 

 

Придумайте щось…

Мій пане, надворі злива.
Придумайте щось, мій пане.
Сумує душа вразлива –
вразлива душа тюльпана.
Ну, вигаданий! Що з того?
На дворі ж холодна осінь,
а хочеться, щоб невтомно
дзвеніли в тюльпанах роси…
А хочеться ще не снігу –
щоб поле цвіло, щоб квіти.
І серцю подітись ніде –
… бракує, бракує світла.
І тануть сніжинки білі,
в долонях гарячих тануть.
Зима? А я так не хотіла…
Придумайте щось, мій пане.