Я БОЮСЯ ТЕБЕ…

Я боюся тебе…
Моє серце тобою повне.
Я шукаю причини, яких не існує більше…
Ти приходиш до мене,
неначе весняна повінь
і не можу сховатися,
навіть, у власних віршах…

Я не можу тікати,
хоч у мене є право вибору.
Ти стаєш мені люстром
і знову мороз по шкірі…
Зізнаюся собі –
я боюся до тебе звикнути…
І звикаю таки,
І ще більше у тебе вірю.

Я не можу мовчати –
ти знахідка надважлива…
Підкоряю тебе,
хоч сама вже давно підкорена.
Розумію сама, що здатна тепер на диво.
Я боюся тебе –
Це вперше в моїй історії…

 

 

 

 

“Надихаюсь тобою…”

Надихаюсь тобою, неначе при першій зустрічі
І не можу надихатись, так, мов бракує кисню.
Ти ідеш і наповнюєш сонцем самотні вулиці,
Бо коли ти не поруч – без тебе тут надто тісно.
 
Озираюсь услід, бо як вперше не можу стриматись –
Відправляю подумки цей повітряний поцілунок.
Ти єдиний такий…  І хочеться вголос крикнути:
Дякую Тобі, Господи, за сонячний цей дарунок!

 

 

 

 

 

“Знаєш, а я вже виросла…”

Знаєш, а я вже виросла.
Може, навіть, зістарілась…
Ти мене в серці виносив,
Там де колись не стало нас.
І от – ми таки зустрілися,
Зійшлися, знайшлись, чи як іще…
Зізнайся, і ти повірив сам,
У це небуденне явище.
Ми поруч і ніде дітися –
Лишається тільки мріяти,
Любити, радіти, вірити,
Щоб знову не загубитися.
Буває, дощі проскакують,
Вітри пролітають  грозами.
Та, з ким не буває… Знаково
Вертатись назад не можемо,
Бо сенсу нема ніякого
Усе починати заново,
Де небо говорить знаками –
Готуючи до екзаменів…
Так от, я вже трохи виросла.
Може, уже й зістарілась…
Я прошу у Бога милості,
Щоб справжніми ми зосталися.
Аби не згасала людяність,
Якою ми долю пишемо…
Я хочу побути тишею,
В якій ми для себе збудемось.

 

 

 

РАНКОМ-РАНОЧКОМ

Мріє тиха річенька.

В небі темна ніченька.

Мерехтять усміхнено зіроньки ясні.

Доки ранок-раночок –

Впаде з неба зірочка,

Мрії щоб збувалися в цю духм’яну ніч.

 

А я хочу у небо.

Хочу тільки для тебе,

Як ті зорі-перлини так світити, єдиний.

Розкажи про що мрієш,

Щоб здійснить твої мрії –

Стану в небі зорею і згорю над землею.

 

Рано, ранок-раночок.

Скоро встане сонечко –

Заховаються в промінні зорі осяйні.

Вранці, ранком-раночком

Виглянь у віконечко –

Зіркою впаду я з неба й скажеш ти мені:

 

А я хочу у небо,

Я так хочу до тебе –

Ти моя тиха мрія, що у небі зоріє.

Лиш для тебе, єдина

Моя зоре-перлино,

Стану в небі зорею і згорю над землею.

 

 

 

 

 

ЛЮДИ ДИВУЮТЬ

                 “Люди дивують”

                      Ніка Новікова

 

Люди дивують.
А інколи зводять з розуму.
Горе-думками,
А іноді, навіть, вчинками.
Тонкість матерій
Дається, нажаль, не кожному,
Як і здатність
Вирізнятися між піщинками.

Люди дивують.
Підписують собі вироки –
Стають на коліна,
Ніби їм так належиться.
Віками ж бо
Ігноруючи власні витоки,
Не здатні без ліків
позбутись, навіть нежитю.

Люди дивують.
Вони перестали вірити.
Вірити в диво,
Жити своєю казкою.
Звична буденність
Вже стала занадто сірою.
Куди не поглянь –
Обличчя усі за масками…

Люди дивують.
Дивлюсь у майбутнє з острахом.
Це, навіть, не осуд –
Просто вже час прокинутись,
Доки хвороба
Не стала занадто гострою.
Доки голос в нутрі,
«годі!» ще здатен крикнути.

 

 

 

НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ІРОНІЮ

Я давно не дитина і можу померти з голоду –
Обіцянки мені перестали вже бути їжею.
Я на мріях твоїх, немов на ліані гОйдаюсь,
Бо у інших вони прокидаються ледве свіжими.

Я давно не дитя і не дихаю майже скронями.
І мені не щастить ні у бізнесі, ні в політиці.
А я просто люблю, незважаючи на іронію,
Це дає мені сили і просто у мЕні світиться.

 

 

 

 

Від дощу

від дощу
твоя душа
така прозора
кришталево-чиста
осяйна
в ній небо
сонце
мерехтливі зорі
в ній казка-правда
світу таїна
мрій буйноквіття
мовчазне чекання
любов
надія
музика
життя
весна і літо
і тремке вагання
дзвінкий світанок
снів серцебиття
п’янка безмежність
спокій
легкість
пісня
могутність крил
і неповторність злив
гра кольорів
наївність
необмеженість
і безтурботний дощ
що все відкрив
від дощу
твоя душа прозора
ти ідеш
дорога як ріка
і злітає усмішка
впокорено
і хапає вітер за рукав
розумієш
щастя ходить поблизу
лиш прийняти
вибрати його
вибір за тобою
сотні образів
теплий дощ
торкається долонь

 

 

 

Зірки і Львів

Мовчать зірки, задумливо мовчать.
Про що ж вони, високо так над нами?
Пливуть собі над містом, миготять –
на вітер не кидаються словами.
Мовчать зірки, мовчить старенький Львів –
він теж заснув, втомившись від розмови.
Він мабуть снить про давніх королів,
чи левів у краях далеких ловить…
Високий Замок крилами змахнув
і… полетів у казку, опівночі.
О Львове, як люблю твою весну!
О, як люблю твої безмежні очі!
Думки вирують наче снігопад –
дивлюсь на тебе, Львове, і злітаю
ген – до зірок – у той небесний сад,
що голову твою всю ніч вінчає.
Мені услід сміються ліхтарі,
мені услід відлуння: повернися!
З тобою від зорі і до зорі
літаю в снах своїх у піднебессі…
Мій тихий Львів знов буйноквіттям снить.
Крилаті дзвони змовкли на дзвіницях
і диво-казка вулицями мчить…
Зірки і Львів – одвічна таємниця.