ВИБРАНІ

Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх тобі, ні перших.
Ми схожі, до втрати пам’яті.
Звичайно, так значно легше
Вчитися разом плавати
У вимірі власних звершень.
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Навчаємось бути сильними,
Шукати у всьому світла.
Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

 

 

 

“Чи потрібні Богові раби?!…”

Чи потрібні Богові раби?!

Раби рабів беруть собі у рабство,

Будуючи своє «небесне царство»,

Чекаючи новітньої доби.

Тепер пророки, Господи прости, –

Ні прихистку тобі, ні порятунку.

То Юда зрадив чесно – поцілунком.

А ці свідомо спалюють мости,

Гадаючи, – ніхто вже не літає,

Ніхто не мислить та й узагалі…

Летять Додому полохливі зграї

З обдуреної грішної землі.

 

 

Чи я колись тебе збагну…

Чи я колись тебе збагну, –
тебе, людино, з крові й плоті?
Так під тобою світ прогнувсь…
Та й намісилося болота…

Чи осягнуть мені колись
твоє божественне коріння?
Ту душу, що так рветься ввись –
у царство світла і нетління?

Чи розгадать колись мені,
тебе, як ворога і друга?
І дощ, і сніг – тобі до ніг.
І ангели у тебе – слуги.

Чи я прощу тобі колись
твоє мовчання і упертість?
І мрії ті, що не збулись,
зазнавши передчасно смерті?

То хто ж, людино, ти така,
що з того світу в цей – у гості?
Любові вічної ріка
тече крізь тебе просто… Просто.

Туман сідає тихо і велично

Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні.
Ми знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю
і вітер наді мною не стогнав?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною – ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого нема,
напевно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…

Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…

 

Мудрість приходить з часом

Мудрість приходить з часом,
але не з віком, ні.
Людство. Ми дивна раса…
Щасливі, сумні, смішні…
Кожен чогось шукає, –
хто щастя, а хто себе…
Кожен чомусь звикає
гнути в ярмі хребет.
Маримо ми коханням,
миром і щастям теж,
тільки, нема єднання
і ворожнечі меж.
Тягнемо наші руки
до зброї, до золотих.
Мудрість у душі стука
і проклада мости
поміж серцями тихо, –
чи відгукнеться хто?
Несе нас життєвий вихор,
наче сухий листок…
Мудрість – питання часу:
досвід і все таке.
Страх поглинає масу,
тому і життя гірке…

На хвилях часу

Час такий невблаганний, допоки його не підкориш.
І любов невідома, допоки її не приймеш.
Ми зайшли так далеко, що страх нам підточує корінь.
Ми забули життя, але ми пам’ятаємо смерть.
Ми забули, ким вчора були і ким стали сьогодні.
Ми чекаємо дива, згубивши себе у світах.
Ми не бідні, не хворі, ми просто нестерпно голодні
дрібки правди про нас, що мов квітка в душі одцвіта
ще з сотворення світу…
То дай же нам пам’яті, Боже,
тої сили святої хоч крихту в собі віднайти,
що творила галактики, землю… а нині неможем
ми самого себе у собі віднайти й вберегти.
Нас долають хвороби,
лякають слабкі,
гнуть бездухі,
ніби нам всеодно. То чого ж тоді плачемо ми?
Дай нам сили піднятись з руїни і тілом і духом.
Не рабами своїми Ти нас породив, а дітьми.
Дай нам пам’яті, Отче, згадати з якого ми роду.
Дай нам мудрості бачити в кожному Твоє ім’я,
Бо хоч дивимось ми один одному в очі так гордо,
а насправді лише демонструємо власне життя.

Ілюзія старості

А що таке старість? – Ілюзія,
сотворена нами віками
за чашкою кави із друзями.
Закладена в серце мов камінь.
Вкорінена в нашій свідомості
в найдальших глибинах віддавна.
Наділена болем і втомою,
нами приручена тайна.
Так легко із часом повінчана,
оправдана волею людства,
існує між страхом і вічністю.
Ми дивимось в неї як в люстро.
Крокує притишено душами.
Вростає хворобами в тіло.
І кровоточить спустошенням
в серці людськім чорно-біло.
Як втілення нашого відчаю,
приходить надвечір, надранок…
Чи просто спливає як свідчення
настроїв, вчинків і граней…
То ж звідки її дивна музика
різних тонів і каденцій?
Старість… Життя чи ілюзія,
створена нами у серці?…

Земля

Ніч, а вона заходиться дощами,
щоб сонце сльози-роси стерло рано.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.
Спалахує вулканами в протесті.
Глушить болі водами й вітрами.
Тільки ми не доросли ще честі,
щоби радість дарувати мамі.
Ми несемо їй розчарування.
Заздрість їй даруємо – не квіти
посмішок яскравих на світанні.
А ненависть спалює зеніти.
Що ж тепер отам, де сонце сходить
нас чекає завтра на планеті –
тій, яку впізнати уже годі
за ширмою цих ран – думок-заметів?
Болить земля і шле сигнали в небо.
І труситься слабке від болю тіло.
Знаєш, усе ж починалося з тебе –
чи ж радість в тобі уся перетліла?
Так захлинаючись горе-думками,
Горе-учинками глибшають рани.
Шматована думками як мечами
болить в мені земля обітована.