Я БОЮСЯ ТЕБЕ…

Я боюся тебе…
Моє серце тобою повне.
Я шукаю причини, яких не існує більше…
Ти приходиш до мене,
неначе весняна повінь
і не можу сховатися,
навіть, у власних віршах…

Я не можу тікати,
хоч у мене є право вибору.
Ти стаєш мені люстром
і знову мороз по шкірі…
Зізнаюся собі –
я боюся до тебе звикнути…
І звикаю таки,
І ще більше у тебе вірю.

Я не можу мовчати –
ти знахідка надважлива…
Підкоряю тебе,
хоч сама вже давно підкорена.
Розумію сама, що здатна тепер на диво.
Я боюся тебе –
Це вперше в моїй історії…

 

 

 

 

“Надихаюсь тобою…”

Надихаюсь тобою, неначе при першій зустрічі
І не можу надихатись, так, мов бракує кисню.
Ти ідеш і наповнюєш сонцем самотні вулиці,
Бо коли ти не поруч – без тебе тут надто тісно.
 
Озираюсь услід, бо як вперше не можу стриматись –
Відправляю подумки цей повітряний поцілунок.
Ти єдиний такий…  І хочеться вголос крикнути:
Дякую Тобі, Господи, за сонячний цей дарунок!

 

 

 

 

 

“Знаєш, а я вже виросла…”

Знаєш, а я вже виросла.
Може, навіть, зістарілась…
Ти мене в серці виносив,
Там де колись не стало нас.
І от – ми таки зустрілися,
Зійшлися, знайшлись, чи як іще…
Зізнайся, і ти повірив сам,
У це небуденне явище.
Ми поруч і ніде дітися –
Лишається тільки мріяти,
Любити, радіти, вірити,
Щоб знову не загубитися.
Буває, дощі проскакують,
Вітри пролітають  грозами.
Та, з ким не буває… Знаково
Вертатись назад не можемо,
Бо сенсу нема ніякого
Усе починати заново,
Де небо говорить знаками –
Готуючи до екзаменів…
Так от, я вже трохи виросла.
Може, уже й зістарілась…
Я прошу у Бога милості,
Щоб справжніми ми зосталися.
Аби не згасала людяність,
Якою ми долю пишемо…
Я хочу побути тишею,
В якій ми для себе збудемось.

 

 

 

ОСІННІЙ ЕКСПРОМТ

В терпких обіймах бабиного літа,
Коли лягає між дерев печаль,
Лиш ти – мій порятунок і причал.
Твого цілунку ніжного печать
Дарує мені крила, повні світла.

 

ОХ ВЖЕ ЦЯ ОСІНЬ!

Ох вже ця осінь!

Це наша осінь.

Ми приручили її, мій пане.

І збожеволіли, мабуть, зовсім –

Ми в ній безстрашні.

Ми нею п’яні.

Над нами хмари

Пливуть, мій пане.

І дикі, й сірі.

І сірі, й дикі.

Лиш там, де квітли

колись тюльпани –

тепер мовчать пустирі безликі.

 

МІЖ ДВОХ ЕПОХ

Це небо давно не наше,

Бо зорі уже не ті,

Що кликали нас безстрашних

В глибини свої святі.

Ми з Вами давно безкрилі,

Розвітрені і чужі.

Бо звідки черпати сили,

В душах коли – міражі?!

Ми дихаємо снігами –

Мовчанням одним на двох.

Лягає зима між нами,

Мій пане, – між двох епох.

 

ТРИВАННЯ

Ти триваєш в мені, як триває осіння злива.

Тихо йдеш навмання і показуєш навіть коники.

А душа моя наче квітка, така вразлива,

В благородності твоїх намірів переконує.

 

Ти триваєш в мені безперервністю, як молитва.

Я вдихаю тебе і немає тобі закінчення.

Ця осінь по горло, здається, вже нами сита

І рада б забути про нас на хвилини лічені.

 

Гучно котиться грім і хочеться дуже пити.

Вигорають слова, мов у горлі хтось їх випалює.

Лиш тривання твоє у мені вже не зупинити –

Однією душею цій осені дивній стали ми.

 

“О панно! Життя минає…”

О панно! Життя минає,
А час не стоїть на місці.
Слова – полохливі зграї,
Тріпочуть крильми над містом.
Народжені німувати
Між нами до віку, панно,
Слова, мов хмарини з вати,
Пливуть за останні грані.

 

 

РАНКОМ-РАНОЧКОМ

Мріє тиха річенька.

В небі темна ніченька.

Мерехтять усміхнено зіроньки ясні.

Доки ранок-раночок –

Впаде з неба зірочка,

Мрії щоб збувалися в цю духм’яну ніч.

 

А я хочу у небо.

Хочу тільки для тебе,

Як ті зорі-перлини так світити, єдиний.

Розкажи про що мрієш,

Щоб здійснить твої мрії –

Стану в небі зорею і згорю над землею.

 

Рано, ранок-раночок.

Скоро встане сонечко –

Заховаються в промінні зорі осяйні.

Вранці, ранком-раночком

Виглянь у віконечко –

Зіркою впаду я з неба й скажеш ти мені:

 

А я хочу у небо,

Я так хочу до тебе –

Ти моя тиха мрія, що у небі зоріє.

Лиш для тебе, єдина

Моя зоре-перлино,

Стану в небі зорею і згорю над землею.

 

 

 

 

 

ОСІННЄ

Я думала…
Я думала про Вас.
В цій осені із вигорілим тілом…
Як стрінемось у ній іще хоч раз,
Пронизані Амуровими стрілами.

Я подумки верталася туди,
Де грають води,
Пнуться в небо гори,
Щоб не згубити сонячні сліди,
Того, хто серце поглядом підкорить…

Я думала…
Чи Ви ще досі там –
У нашій казці, теплій, наче літо?
Я вірила цим зливам і вітрам,
І голосу, яким була зігріта.

Я потайки молилася за Вас,
І спогади були мені причастям.
Щоб стрітися в цій осені ще раз,
Цілую всі дерева у зап’ястя…