“Не хочу більше думати про завтра…”

Не хочу більше думати про завтра,
Вчорашні ночі і майбутні дні,
Бо ти СЬОГОДНІ дихаєш в мені
І голосу твого найвища мантра
Запалює у темряві вогні.
Усе що є, усе що може бути –
Усе найкраще і усе – моє.
Торкнутись тиші, мов своєї суті…
А далі лиш – згадати все забуте.
Лише любов завжди була і є.

 

 

 

“Заплітала вітер у волосся…”

Заплітала вітер у волосся.
Приміряла небо до душі,
Аби не піти завчасно в осінь,
У, дощів безмовних, міражі.
Плакала росою на світанні.
Дихала легенями лісів,
Аби не згубитися в тумані
Відболілих спогадів і снів.
Цілувала днів щасливі очі.
Кожен дотик сонця берегла,
Аби не піддатись чарам ночі,
Що повільно у мені текла.
Виринала музикою з серця.
Піднімалась птахом до небес,
Аби слід віднайдений не стерся,
По якім знаходила себе.
А куди прийшла тепер – не знаю.
Так, з дороги збилася немов…
Долинають голоси із раю
І болить в мені твоя любов.

 

 

Я БОЮСЯ ТЕБЕ…

Я боюся тебе…
Моє серце тобою повне.
Я шукаю причини, яких не існує більше…
Ти приходиш до мене,
неначе весняна повінь
і не можу сховатися,
навіть, у власних віршах…

Я не можу тікати,
хоч у мене є право вибору.
Ти стаєш мені люстром
і знову мороз по шкірі…
Зізнаюся собі –
я боюся до тебе звикнути…
І звикаю таки,
І ще більше у тебе вірю.

Я не можу мовчати –
ти знахідка надважлива…
Підкоряю тебе,
хоч сама вже давно підкорена.
Розумію сама, що здатна тепер на диво.
Я боюся тебе –
Це вперше в моїй історії…

 

 

 

 

“Надихаюсь тобою…”

Надихаюсь тобою, неначе при першій зустрічі
І не можу надихатись, так, мов бракує кисню.
Ти ідеш і наповнюєш сонцем самотні вулиці,
Бо коли ти не поруч – без тебе тут надто тісно.
 
Озираюсь услід, бо як вперше не можу стриматись –
Відправляю подумки цей повітряний поцілунок.
Ти єдиний такий…  І хочеться вголос крикнути:
Дякую Тобі, Господи, за сонячний цей дарунок!

 

 

 

 

 

ВИБРАНІ

Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх тобі, ні перших.
Ми схожі, до втрати пам’яті.
Звичайно, так значно легше
Вчитися разом плавати
У вимірі власних звершень.
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Навчаємось бути сильними,
Шукати у всьому світла.
Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

 

 

 

“Знаєш, а я вже виросла…”

Знаєш, а я вже виросла.
Може, навіть, зістарілась…
Ти мене в серці виносив,
Там де колись не стало нас.
І от – ми таки зустрілися,
Зійшлися, знайшлись, чи як іще…
Зізнайся, і ти повірив сам,
У це небуденне явище.
Ми поруч і ніде дітися –
Лишається тільки мріяти,
Любити, радіти, вірити,
Щоб знову не загубитися.
Буває, дощі проскакують,
Вітри пролітають  грозами.
Та, з ким не буває… Знаково
Вертатись назад не можемо,
Бо сенсу нема ніякого
Усе починати заново,
Де небо говорить знаками –
Готуючи до екзаменів…
Так от, я вже трохи виросла.
Може, уже й зістарілась…
Я прошу у Бога милості,
Щоб справжніми ми зосталися.
Аби не згасала людяність,
Якою ми долю пишемо…
Я хочу побути тишею,
В якій ми для себе збудемось.

 

 

 

Наш Отче Небесний

Шукаю щастя на земних просторах,

У чистім небі – вище синіх гір.

Душа в земних блукає коридорах,

Де чути голос Божий з-поміж зір.

 

Хай Слово Твоє,

   Наш Отче Небесний,

Зерном проростає

   У кожному з нас,

Щоб наші серця,

   Мов птиці чудесні

Окрилені світлом

   Були повсякчас.

 

Я вірю, що серця – то вільні птиці,

Які шукають щастя вічний сад.

Я знаю, що любов – життя криниця:

Хто з неї п’є, той не зазнає втрат.

 

Хай Світло Твоє,

   Наш Отче Небесний,

Зорею провадить кожного з нас,

   Щоб наші серця

В любові воскресли

   Та іншим несли

Цю любов повсякчас.

 

 

2008 р.

 

 

 

“Під кам’яними мурами душі…”

Під кам’яними мурами душі

Очікую, коли прочиниш двері,

Аби у пору смутку і дощів,

Незнану ще тобі, відкрити еру.

Несу тобі любов, як оберіг,

Єдиний вірний ключ до потайного.

А ти –  то йдеш, то падаєш до ніг…

та серцем не приймаєш слова мого.

Я стукаю до тебе день і ніч.

Мій голос не стиха ні на хвилину.

А ти, мені виходячи навстріч,

Відводиш погляд і мовчиш у спину.

Боїшся зазирнути у нутро –

Собі у душу, бо напевно, знаєш –

Мене побачиш… ти ж бо як Петро,

В глибини страху свого поринаєш

І знову відрікаєшся мене.

І зраджуєш в ту мить собі самому,

Бо страх із саду Божого жене,

А я прийшов вказати шлях додому.

 

У Гетсиманському саду

Ще там – у Гетсиманському саду,

гора Оливна плакала з Тобою,

бо чула вже як воїни ідуть –

тяжіли кроки зрадою гіркою.

А Ти, моливсь в тривозі і благав,

благав Отця, щоб пронести цю чашу.

А піт на землю, наче кров спливав,

бо надійшла нестерпна хвиля часу.

… А далі – крик, що тишу розірвав,

і той, нестерпний поцілунок Юди,

який вогнем обличчя обпікав,

бо був він повен зради і облуди…

 

І цілий світ, як Гетсиманський сад,

Де кожен з нас несе свій гріх, як зраду.

О Господи, прости нам безліч зрад!

Ми не  зреклися, Боже, Твого стада.

Ще є такі, які несуть свій хрест.

Несуть свій хрест життям разом з Тобою.

Ще є такі, що не згубили честь

і каються гарячою сльозою.

Іще не всі продалися за гріш.

У нас ще є воістину герої

з незламним духом. Господи, утіш!

Щоб і вони не збилися з дороги.

Іще не всі пішли на манівці –

розбіглися овечками у горах.

Вони ідуть, і в серці (не в руці)

несуть Твій хрест – знамено перемоги.

 

 2005р.

З ВОСКРЕСІННЯМ ХРИСТОВИМ!

           Від щирого серця вітаю усіх з Воскресінням Христовим! Це свято ще раз нагадує нам про перемогу світла над темрявою, про духовне відродження, якого ми всі так потребуємо, що в повній мірі залежить від нас самих, від наших бажань і зусиль. Христос впродовж свого земного життя вказував нам шлях до самовдосконалення через любов, наголошував на важливості віри і внутрішньої гармонії.

         Тож, нехай у цю світлу весняну днину у Ваших серцях розквітає радість та  спокій. Бажаю усім душевної чистоти, миру та гармонії на шляху духовного зросту, вміння бути щасливими і радіти життю!

         Христос Воскрес!