Я БОЮСЯ ТЕБЕ…

Я боюся тебе…
Моє серце тобою повне.
Я шукаю причини, яких не існує більше…
Ти приходиш до мене,
неначе весняна повінь
і не можу сховатися,
навіть, у власних віршах…

Я не можу тікати,
хоч у мене є право вибору.
Ти стаєш мені люстром
і знову мороз по шкірі…
Зізнаюся собі –
я боюся до тебе звикнути…
І звикаю таки,
І ще більше у тебе вірю.

Я не можу мовчати –
ти знахідка надважлива…
Підкоряю тебе,
хоч сама вже давно підкорена.
Розумію сама, що здатна тепер на диво.
Я боюся тебе –
Це вперше в моїй історії…

 

 

 

 

“Надихаюсь тобою…”

Надихаюсь тобою, неначе при першій зустрічі
І не можу надихатись, так, мов бракує кисню.
Ти ідеш і наповнюєш сонцем самотні вулиці,
Бо коли ти не поруч – без тебе тут надто тісно.
 
Озираюсь услід, бо як вперше не можу стриматись –
Відправляю подумки цей повітряний поцілунок.
Ти єдиний такий…  І хочеться вголос крикнути:
Дякую Тобі, Господи, за сонячний цей дарунок!

 

 

 

 

 

“Знаєш, а я вже виросла…”

Знаєш, а я вже виросла.
Може, навіть, зістарілась…
Ти мене в серці виносив,
Там де колись не стало нас.
І от – ми таки зустрілися,
Зійшлися, знайшлись, чи як іще…
Зізнайся, і ти повірив сам,
У це небуденне явище.
Ми поруч і ніде дітися –
Лишається тільки мріяти,
Любити, радіти, вірити,
Щоб знову не загубитися.
Буває, дощі проскакують,
Вітри пролітають  грозами.
Та, з ким не буває… Знаково
Вертатись назад не можемо,
Бо сенсу нема ніякого
Усе починати заново,
Де небо говорить знаками –
Готуючи до екзаменів…
Так от, я вже трохи виросла.
Може, уже й зістарілась…
Я прошу у Бога милості,
Щоб справжніми ми зосталися.
Аби не згасала людяність,
Якою ми долю пишемо…
Я хочу побути тишею,
В якій ми для себе збудемось.

 

 

 

БІЛИЙ ВАЛЬС

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до вальсу!
Мріє вечір такий духм’яний –
Може, більше не буде шансу…

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, уперше…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною, може,
Дощ мине і мине ця осінь…
Щось наспівує перехожим
Голос Ваш у моїм волоссі.

Тільки осінь мовчить, мій пане, –
Не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною… Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

 


“Я зрадила Тобі уже не раз…”

Я зрадила Тобі уже не раз,
як і собі – у довгому мовчанні.
Я перейшла усі можливі грані,
А Ти мовчиш – ні кари, ні образ.
Я зрадила обом нам! Всеодно?
Я стільки промовчала, не сказавши…
Мені болить. Я каюся, як завше.
Ти ж підставляєш дружнє рамено…

ЗИМА ПІДЕ…

О, пане мій, не бійтеся зими!
Зима снігами серця не остудить.
Зима лише дихне морозно в груди
і непомітно зникне між людьми…

Вона піде нечутно, а по тім –
Її запросять в гості, їй відчинять… 
Зима в чиємусь серденьку спочине…
І навіть не загляне у Ваш дім.

Зима піде, так само, як усі –
німі вигнанці білої печалі…
А Вас покличе до свого причалу
П’янка весна – владичиця весіль.

 

 

ПЕРШИЙ ДОТИК

Перший дотик, наче перший сніг, –

Сповнений надії і чекання.

Викупаний в сонці, як в вині.

Між казкою і правдою на грані…

Кожен дотик – вирваний із снів,

Виплеканий небом неосяжним,

Зігріває сонцем наші дні…

Ми ж – його одвічні персонажі.

 

 

НЕ ОЗИРАЮЧИСЬ

Напевно, – я не Той, 
а Ви – не ТА,
і віхола між нами –
золоТА –
розТАнула
сльотою і мовчанням.

В коханні –
ми не перші,
не осТАнні.

О, пані, 
чом зосТАлась
ГіркоТА?.. 

                Ярослав Нечуйвітер

Напевно, – Ви не Той,

а я – не Та.

Не долетівши,

падаємо з неба.

Прості слова застигли

на вустах,

та промовляти їх

уже не треба…

Німе мовчання

обійняло світ –

я не почула…

що для Вас я значу?

Ідіть, не озираючись.

Ідіть…

І, може, я

за вами не заплачу…

 

КОЛИ ПОРУЧ ТЕБЕ НЕМА…

Кожен день як маленька вічність,

коли поруч нема тебе.

Я дивлюся тобі у вічі –

стала іншою я тепер.

Ми зрослися з тобою наче.

Наче дерева два – в одно.

Дивні мрії мої дитячі

стали знову хмільним вином.

Гармонійно сплелися в ріки

Наші помисли, наші сни…

Відтепер я твоя навіки

в цій безмежності таїни.

Я – твоя, ти моя – пригода,

наче серце на двох – одне,

бо і бути без тебе годі

з кожним подихом, з кожним днем.

Лиш торкаюся рук магічних

вмить відходить печаль німа.

Знаєш, день як маленька вічність,

коли поруч тебе нема…

 

 

 

У ЧАШІ ТРАВНЯ

Спадає вечір, мов зоря
У чашу травня.
Ми п’ємо двоє – ти і я
Нектар кохання.
Черешень терпкість на вустах
Така далека…
Я у тобі давно свята,
Хоч це нелегко.
А у тобі, а ти – в мені,
Як в позачассі.
Я сірих буднів, диких снів
давно зреклася.
Цілунки спалюють слова –
Одні лиш коми.
Я вже на грані божества,
Аж плоть судомить…
А вітер бавиться й собі
Гіллям невинно.
Як ти в мені, так я в тобі –
Лише дитина.