“О, не шукайте кари ворогам!..”

 


О, не шукайте кари ворогам!
  Вони самі себе вже покарали
  Тим, що свідомо проти правди стали,
  Німі раби своїх душевних драм…
  Тож, не бажайте кари ворогам.
 
Життя таке - воно віддасть усе,
  Воно собі ні крихти не залишить.
  Тут кожен сам своє майбутнє пише.
  Земля ще не одного потрясе…
  Колись віддасться кожному і все.

 

 

“Життя не відкладається на потім…”

Життя не відкладається на потім,

Як час, не повертається назад.

І доки ти не зрозумієш хто ти –

Залишишся рабом своєї плоті,

Німим рабом чужих світів і правд.

 

Чи хворіють ангели?

Чи хворіють ангели?
Напевно…
Просто так, щоб знати, як воно.
Не дивись здивовано на мене.
Це всього лиш здогад –
не вино.

Ми ж в своїх земних
експериментах
прагнемо незмінно висоти.
Іноді здається, легше вмерти,
Але – стоп!
Хіба, життя – не ти?

Я літаю!
Є така потреба.
І не тільки в мене, в тебе теж, –
серцем притулитися до неба,
бути світлом, що не знає меж.
І творити світ,
усе міняти
і мінятись, певно, що – рости.
Ох, якби ж то можна обійняти
радістю своєю всі світи…

Зрештою,
хіба це так важливо,
чи хворіють ангели, чи ні?
Все можливо.
Все в житті можливо
і якщо не віриш ти мені…
Чи хворіють ангели?
Не знаю.
Їх бажання інші – не земні.
Та одна любов усіх єднає.
І від того радісно мені.

Розчеши мені коси, вітре!

Розчеши мені коси, вітре!
Заплети у них квіти й небо –
Хай я вільно лечу над світом.
Чи вільнішої волі треба?
Розфарбовую дні і ночі
В тепле сонце,
В зелені трави,
Бо я в осінь іти не хочу –
Літа любі мені заграви.
Як світанків рум’яні личка
Любо-любо цілують роси,
Так туманів ранкових стрічки
Я вплітаю річкам у коси.
Понеси мої мрії, вітре,
До далеких планет й галактик,
Бо ніхто їх уже не витре,
Не посадить душі за грати.
Розчеши мені коси, брате!
Заплети у них сонця промінь.
Ми народжені, щоб літати,
І закохуватись до втоми,
І з нічого красу творити
До безмовності,
до судоми.
Ми народжені просто жити –
Ми ж бо знаєм з тобою, хто ми…

Ми зробили життя монотонним

Ми зробили життя монотонним,
чорно-білим, буденним, гірким…
Нам ще вчитись і вчитись – до скону,
щоб розгледіти, хто з нас є ким.
Нам ковтати ще слину і з глини
ще ліпити фігурки і сни,
щоб розгледіти поруч людину,
у якій ні вини, ні війни…
Ще горіти, чи перегорати
в нескінченності наших розмов.
І каратись іще і карати,
щоб збагнути найвище – любов.

Це життя

Сніг відбілює чорні плями.
День хмеліє, як від вина.
Кожна мить, як новий екзамен,
що пронизує аж до дна.
Аж до дна,
до самого денця
проникає життя,
як струм.
І крізь призму живого серця
відчуваю життя і гру…
Що крім мене, ніхто не спинить
тої музики…
Білий сніг
я ловлю, як мала дитина.
І вальсує життя в мені.
Ох, які ці хвилини щирі!
О, який милосердний час!…
Це життя у своєму вирі,
що одвічно пульсує в нас.