ЗИМА ПІДЕ…

О, пане мій, не бійтеся зими!
Зима снігами серця не остудить.
Зима лише дихне морозно в груди
і непомітно зникне між людьми…

Вона піде нечутно, а по тім –
Її запросять в гості, їй відчинять… 
Зима в чиємусь серденьку спочине…
І навіть не загляне у Ваш дім.

Зима піде, так само, як усі –
німі вигнанці білої печалі…
А Вас покличе до свого причалу
П’янка весна – владичиця весіль.

 

 

ОСІННІ ІЛЮЗІЇ

А що, коли завтра — зима

постукає в наші вікна,

мій пане, а Вас нема?!

До холоду я ж не звикла…

Летітиме білий сніг,

тремтітиме небо сіре,

згаснуть поволі дні

наших прямих ефірів.

Чи будуть ще сни про Вас?

Чи будуть порожньо-чорні?

В каміні вогонь погас,

мов нас не було сьогодні.

І завтра не буде, і

вчора не було, просто –

намарились Ви мені

з любові, а чи зі злості…

А за вікном туман –

ми нині найкращі друзі.

Тліють в сумних димах

осінні мої ілюзії.

 

Примара казки

Моя солодка панно, Ви і я
у цьому світі, наче крихта казки.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
Благословляю кожен день – на щастя.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
молюсь щоночі у глибинах неба,
щоб Всесвіту безмежного Сім’я
Вам дарувала зустрічі потребу…
Лиш часу невгамовна течія
навіки невловима, наче вітер.
Моя солодка панно, Ви і я –
примара казки у долонях світу.

 

 

 

Придумайте щось…

Мій пане, надворі злива.
Придумайте щось, мій пане.
Сумує душа вразлива –
вразлива душа тюльпана.
Ну, вигаданий! Що з того?
На дворі ж холодна осінь,
а хочеться, щоб невтомно
дзвеніли в тюльпанах роси…
А хочеться ще не снігу –
щоб поле цвіло, щоб квіти.
І серцю подітись ніде –
… бракує, бракує світла.
І тануть сніжинки білі,
в долонях гарячих тануть.
Зима? А я так не хотіла…
Придумайте щось, мій пане.

Панно моя далека

Ви плачете, моя панно…
Чи якось я Вас образив?
Печаль на устах духм’яних
помітна мені одразу.
Ви дивитесь мені в очі –
насправді, уже крізь мене…
Ваш голос звучить пророчо,
пульсує у моїх венах…
О, радосте, моя світла!
Печале, моя шалена!
У Ваших долонях – літо
квітне, та не для мене…
Всміхніться мені так легко.
Привітно махніть рукою.
О, панно моя далека…
Чи Вас розлюблю?
… Ніколи.

Осені струна

Мила панно, музико моя!
Чом сльоза засяла на обличчі?
Погляд Ваш, то мій земний маяк –
веде мене додому, ніжно кличе.
Не сумуйте. Осені струна
зазвучить печально і розтане…
Ви плачете… у чім моя вина?
Чим я Ваше юне серце ранив?
Мовчите… ні подиху із вуст.
О, як же Ви на мене, панно, схожа….
Спадає з неба зірка у траву
згораючи так швидко, Боже…

Приручити просто…

А знаєте, мила панно,
приручити – це ж зовсім просто.
Кохання, воно – без граней,
без віку, статусу, зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля? Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, – вічна.

В день, коли догорає літо…

Заплітають вітри в волосся
літо бабине, наче стрічку.
Я не плачу – це Вам здалося,
в мене спокій в душі – не відчай.
Я не плачу. Вас мучить сумнів?
Що бентежить Вам, пане, душу?
Кров по венах моїх пульсує,
але серце – мовчання сушить…
Ми пройдемось безлюдним містом.
Поведемо легку розмову,
але стерти між нами відстань
до останку, не зможе слово…
Що ж бентежить Вам душу, пане,
в день, коли догорає літо?
На обличчі моїм рум’янок?
Неймовірно пахучі квіти?
Крок за кроком ідемо в завтра.
А сьогодні…а що сьогодні?
А сьогодні образ не варто.
Надто, надто вони холодні…