ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!

Хай буде світло, пане мій!
Хай буде світло!
Світ повен сонця і надій,
А смуток – вітру!
Хай ллється пісня поміж нас.
Хай квітне слово.
Сп’янілих весен ніжний вальс
І зливи соло.
Нетлінна магія думок.
І добра казка.
Солодких спогадів танок.
І сміху в’язка.
Хай в серці музика звучить.
І пахнуть квіти.
Ми не шукаємо причин,
Аби любити.
Ми – похідні своїх стихій –
веселки діти…
Хай буде світло, пане мій,
В усьому світі!

 

 

ХТО ТИ?

Душа не звір і з нею так не можна:

полохано, відчужено, ніяк…

Або ти прірва, або ти маяк –

у Всесвіті це знає атом кожен.

Або в тобі спасаються, або

зникають у безоднях на століття…

Ти темрява кромішня або світло,

з якого промовля не раб, а Бог.

 

Чи я колись тебе збагну…

Чи я колись тебе збагну, –
тебе, людино, з крові й плоті?
Так під тобою світ прогнувсь…
Та й намісилося болота…

Чи осягнуть мені колись
твоє божественне коріння?
Ту душу, що так рветься ввись –
у царство світла і нетління?

Чи розгадать колись мені,
тебе, як ворога і друга?
І дощ, і сніг – тобі до ніг.
І ангели у тебе – слуги.

Чи я прощу тобі колись
твоє мовчання і упертість?
І мрії ті, що не збулись,
зазнавши передчасно смерті?

То хто ж, людино, ти така,
що з того світу в цей – у гості?
Любові вічної ріка
тече крізь тебе просто… Просто.

Душа достигає мріями

Душа достигає мріями,
пірнає в небесну синь.
Хто серце любов’ю зцілює,
той волі і світла син.

Вітри переходять в музику
крізь шепіт дощу і трав.
І в’яжуть на згадку вузлики
із сонечка та октав.

А сонце все глибше дихає –
торкається серця дна.
На поклик таємний тихо як
приходить до нас весна…

Майже молитва

Душа мов книжка – Господи, пиши.
Не дозволяй мене писати людям,
що у своєму блуді інших судять.
Пиши любов’ю у моїй душі.

Заповни, Отче, сонцем сторінки.
Пиши мене в рядках і між рядками.
Не дай, щоб серце перейшло у камінь
з чиєїсь легковажної руки.

Пиши мене – Тобі я віддаюсь.
А як дозволиш іншим Ти писати –
тоді навчи все правильно приймати
і розуміти істину Твою.