ВИБРАНІ

Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
У дивні суцвіття зібрані –
Ні останніх тобі, ні перших.
Ми схожі, до втрати пам’яті.
Звичайно, так значно легше
Вчитися разом плавати
У вимірі власних звершень.
Ми, наче з колиски вирвані,
Розвіяні теплим вітром…
Навчаємось бути сильними,
Шукати у всьому світла.
Ми всі один одному – вибрані.
Хтось більше комусь, хтось менше.
Павутинкою долі з’єднані,
Щоб кожен себе довершив.

 

 

 

Чи я колись тебе збагну…

Чи я колись тебе збагну, –
тебе, людино, з крові й плоті?
Так під тобою світ прогнувсь…
Та й намісилося болота…

Чи осягнуть мені колись
твоє божественне коріння?
Ту душу, що так рветься ввись –
у царство світла і нетління?

Чи розгадать колись мені,
тебе, як ворога і друга?
І дощ, і сніг – тобі до ніг.
І ангели у тебе – слуги.

Чи я прощу тобі колись
твоє мовчання і упертість?
І мрії ті, що не збулись,
зазнавши передчасно смерті?

То хто ж, людино, ти така,
що з того світу в цей – у гості?
Любові вічної ріка
тече крізь тебе просто… Просто.

Вербові котики

Образ твору

Всесвіт повен світла та екзотики.
Все таке незвичне і чудне.
Бавляться в квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими.
Туляться до теплої руки,
так, немов запитують нас – звідки ми,
що ми за рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь…
Ви не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні, правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

 

 

 

Чи хворіють ангели?

Чи хворіють ангели?
Напевно…
Просто так, щоб знати, як воно.
Не дивись здивовано на мене.
Це всього лиш здогад –
не вино.

Ми ж в своїх земних
експериментах
прагнемо незмінно висоти.
Іноді здається, легше вмерти,
Але – стоп!
Хіба, життя – не ти?

Я літаю!
Є така потреба.
І не тільки в мене, в тебе теж, –
серцем притулитися до неба,
бути світлом, що не знає меж.
І творити світ,
усе міняти
і мінятись, певно, що – рости.
Ох, якби ж то можна обійняти
радістю своєю всі світи…

Зрештою,
хіба це так важливо,
чи хворіють ангели, чи ні?
Все можливо.
Все в житті можливо
і якщо не віриш ти мені…
Чи хворіють ангели?
Не знаю.
Їх бажання інші – не земні.
Та одна любов усіх єднає.
І від того радісно мені.

Мій необнятий Всесвіте

Мій необнятий Всесвіте,
притрушений диво-зорями,
тікаю у наші бесіди –
ховаюсь, немов за горами.

В глибини дивлюсь очей твоїх –
виблискують перли мудрості.
Ти мене з сонця викроїв.
Вдихнув ти у мене музику.

Твоє відчуваю дихання
у собі, у кожнім поруху.
До тебе приходжу тихо я –
ні гуркоту, ані пороху…

Розмова – тонка мелодія
тече безсловесно ріками.
Не погорди негодою,
що квітне у серці гірко ми.

Мій необнятий Всесвіте,
що всі мої тайни відаєш…
Я вдячна ти, що душа цвіте,
коли ми отак бесідуєм.

Туман сідає тихо і велично

Туман сідає тихо і велично,
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні.
Ми знайомі цілу вічність.
І тільки мить,
лиш мить одну – чужі.
Ми звідти,
де не гасне вічне небо,
де розмовляють квіти і коти.
У нас – любов,
одна на всі потреби,
а в ній – одно навіки я і ти.
Скажи мені,
чого боятись маю?
Яка іще живе в мені вина,
якщо
ніхто не гнав мене із раю
і вітер наді мною не стогнав?
Скажи мені,
кого боятись маю,
коли за мною – ангелів чини,
що поіменно
кожного тут знають –
ясніше сонця сяє кожен з них?
І ти і я,
кому жалітись будем,
що всесвіт – віддзеркалення душі?
Страшнішого нема,
напевно, суду,
над той, що кожен сам собі звершив…

Туман сідає тихо і велично
і котиться,
і котиться,
біжить…
Ми – рідні,
бо знайомі цілу вічність.
Скажи, чому ми тут такі чужі?…

 

Між нами

Наш всесвіт маленький, як киця муркоче в долонях.
Сміється-віддзвонює в тихих дзеркалах води.
І ранок, і вечір уже достигають у грона
Незвичної пісні, яку ти в мені посадив.

Зростаю у небо, збираючи сонце у гами.
Так тепло в перині твоїх світлокосих хмарин.
Каміння, пісок і вода шарудять під ногами –
Я ж вчуся літати крізь часу нестриманий плин.

Присядьмо, коханий, на ці не ціловані хвилі.
Наш всесвіт маленький втомився від довгих розмов.
Веселка небес посилає нам ласку і милість,
Бо все, що існує між нами, зоветься – любов.

На широких дорогах Всесвіту

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.